Як був малим, ще в школу не ходив
Були в мене бабуся Домна й дід Іван.
І ще дядьки були – Микола і Семен.
Було хазяйство невелике –
Корівка, два воли і порося,
Та ще кози три, й кури, і кролі.
В городі, яблуня, шовковиця і сливи,
Кущі смородини й малини,
За хатою цвів мак, і полуниці грядка червоніла,
І ще ткацький верстат у діда був.
Збирався люд з села:
Одні мочили коноплю, а другі фарбу готували,
А треті – пряли пряжу.
Так працювали всім селом
Ковдри, доріжки, покривала
На радість всім вробляли.
Іще з двоюрідним Павлом
Пасли ми кози за селом.
Верхом на козликах катались,
З верхів берез стрибали, мов з парашутом приземлялись.
Мій брат Павло багато знав
Озер лісних де риба є - в’юни та карасі.
Із ним щоразу ми ловили стільки, що важко було донести.
А коли зі Львову дід Наум в нас гостював,
Щоразу він цукерки Світоч роздавав.
В Задубняцькому рову, щораз гадалося йому
Як в дні, коли ще був він молодим,
Гуляла молодь із села,
Кохання перше там було, війна.
Діди і дяді воювали,
Одна гвинтівка на п’ятьох
І п’ять патронів – ох.
Миколу важко ранили в першім же бою,
Сімнадцять лиш було йому.
А дід Наум пройшов усю війну.
З оточення він якось пробирався до своїх.
До лісу через поле навпростець.
Посеред поля дерево росло,
Тож дід Наум біг до нього,
Аж раптом, звідки не візмись,
Літак німецький Мессершмітт вогонь відкрив.
До дерева Наум прибіг,
Літак кружля з одної сторони, а він сховався із другой
І так чекав, поки настала ніч,
А потім рушив до своїх.
Хатинка в нас була маленька і тепленька
І весело було нам жити в ній.
Моя сестра розповідала, як малою
Матір в радгоспному саду підміняла, смородину рвала,
Та брала баночку собі додому.
А дівчина одна, щоб більше ягід донести,
Поклала їх собі в труси.
І поки йшла, ті ягоди давились,
А сік ногами тік і тік.
Побачивши це диво,
Сміялись всі, схопивши животи.
А управляючий Пашун, побачивши таку картину,
Махнув рукою, рушив далі, сміючись.
А брат казав - за Вітряковою горою
Безлісий, вкритий лиш травою, там простір пролягав
До Копачів і Корогода.
Водилось птиць багато там
І серед них навіть дрофа.
Але ж як ліс всадили – ізвелась.
В мого сусіда діда Капижа
У вуликах бджоли гули.
І коли мед собі збирав –
Мене щоразу пригощав.
Ще в мене дід Артем там жив,
Курив собі табак, і самокрутки ще крутив.
Мені ж казав «Внучок, сідай, давай закурим»
І так мене привчав курить.
Пройшли роки,
Я не курю й не п’ю спиртного,
Люблю свою сім’ю,
Всіх рідних теж люблю.
Люблю свою країну,
За неї кращої нема
У цілім світі. Слава Україні!
